"Зупиняти ворога треба всією країною, а не так, як зараз: в частині країни вiйнa триває, а в іншій - її немає", - офіцер Нацгвардії Михайло Вернигора

Про "Азовсталь", росіян, полон, службу, побратимів та тих, хто ховається від війни — відверто поговорив з Анною Мірошниченко. У програмі "Хто з Мірошниченко?" Михайло Вернигора, офіцер Нацгвардії, розповів, якою бачить війну та що потрібно для її завершення.

ПРО ПРОТЕЗ

- Ви прийшли на інтерв’ю без протеза, ми з вами перед цим говорили, вам не зручно, ви не хочете його носити?

- Зараз робота більш сидяча і в тебе додаткова вага, яка постійно тут, і трохи дає на спину і ввечері починає боліти спина, тому коли ти просто сидиш і нічого не робиш — тоді з ним не зручно, а так в принципі якщо у повсякденному житті ти ним користуєшся, також потрібно навчатися. Просто довгий період був без протеза і звичка без протеза, ти вже приловчився деякі моменти однією рукою робити, те, що люди роблять двома руками, ти робиш однією. І коли ти вже з протезом, можливо, це наша лінь, тому що з протезом потрібно навчитися.

- А що вам досі не зручно? До чого ви все ніяк не можете звикнути?

- Вже такого немає, за кермом, в мене в принципі практики водіння з двома руками майже не було, тобто це перший автомобіль, я його придбав вже без лівої кінцівки, сів і поїхав і нормально.

ПРО БОЇ ЗА МАРІУПОЛЬ ТА ПОРАНЕННЯ

- Все ж таки про ваше поранення. Як ви зазнали поранення в Маріуполі?

- День взагалі почався дуже погано, ми вже були в приватному секторі і мали займати одну з вулиць, і коли пішла крайня група, в кожного були розподілені свої точки, свої позиції, крайня група пішла займати свої позиції і вони потрапили в засідку, ми розуміли, що там вже є, не розуміли, звідки ведеться вогонь, але розуміли, що там є противник і тут не можна займати, ми відтягнулися. І потім було ухвалене рішення на вулицю вище займати, бо вже нижче вулиця контролюється. Спостерігали, противника ми так і не виявили, але ми знали, що він десь там є, і з тієї групи, яка була попередня, що потрапила в засідку, одного зразу вбили, а один був поранений. І наше завдання було його витягнути звідти. У нього була радіостанція, ми тримали зв’язок, і він спочатку не міг нас зорієнтувати, де він хоч приблизно перебуває. Ми пішли, я і ще один підполковник з прикордонної служби, підполковник Тарасенко Олександр, полізли, не розуміючи ні звідки вогонь ведеться, ні де противник, але потрібно було витягувати, нам це вдалося, ми його витягнули. У тому дворі, в якому ми ходили, спостерігач побачив якийсь рух. І найоптимальніший варіант був з протилежного будинку подивитися, він трошки вище стояв, я пішов у той будинок. Коли я почав заходити в той будинок, в мене зразу пішла черга, виявилося, що там вже був противник. У руку близько п’яти-шести влучень з відстані 3-4 метри, автоматна черга. Група була оснащена, швидше за все, це був їхній спецпідрозділ ГРУ.

ПРО "АЗОВСТАЛЬ" І АМПУТАЦІЮ

- Після поранення ви потрапляєте на "Азовсталь", хто вам надавав допомогу?

- Хірурги.

- Як це було?

- Один із них, Герасименко Євгеній Петрович і Альбов Андрій Олексійович. Герасименко — це той хірург, який на вертольоті уже в оточений Маріуполь прилетів для надання допомоги.

- В яких умовах це відбувалося, чи були медикаменти?

- На той період ще медикаменти були, тому що мене під анестезією робили.

- Тобто, вам…

- Ампутували руку там, у бункері "Азовсталі", і тоді ще була анестезія, мене зробили наркоз, і я вже прокинувся без руки. Умови? Це була така невеличка кімната, можливо, 3 на 5 метрів. Там стояв стіл якийсь. Це одна кімната, в якій хоч плитка була, в решті цього бункера просто була земля, пил постійно. Лежачі поранені не мали можливості помитися, навіть лице вмити, десь вологі серветки якісь були, а так шкіра сірого кольору, просто грязь. Коли вже був прильот на цей бункер і частково бункер був пошкоджений, нас по інших бункерах розподілили. Це також була дуже ризикована ідея, без засобів бронезахисту, з однією рукою по розваленій "Азовсталі": ідеш десь під землею, десь по завалах, десь по металу.

- Був шанс не дійти до бункера?

- Постійно бомбили, постійно дрони літали, це як лотерея — пощастить — не пощастить. Наприклад, харчування — на бункері, де поранені перебували, готувати не було можливості, тому приносили з іншого бункера. І часто хлопцям з іншого бункера, які приносили їжу, поранені просто аплодували, тому що бували такі випадки — приходить 5 осіб, слава Богу доходять, але назад на бункер повертались двоє, а троє вже залишалися як поранені.

- Яка найстрашніша у вас картина перед очима, якась асоціація з "Азовсталі"?

- Саме перебування на "Азовсталі", це була картина страшна, а безпосередньо в цьому бункері, де поранені перебували, де під кінець вже медикаментів, перев’язувальних матеріалів, майже нічого не було, коли просто рану розмотують, а там вже черви лазять... А з харчування — стаканчик одноразовий, пів стаканчика готової каші на добу. Але ж людина поранена, потрібно відновлення, вітаміни. Бункер, де поранені перебували, обстрілювався цілодобово. І не було способів завезти харчі.

- Ви зараз розповідаєте таке жахіття, я думаю, що багато хто забув вже цю історію.

- Так.

ПРО ПОЛОН

- Правда, це забувається, з’являються якісь інші епізоди, я насправді дуже вдячна вам за ваші спогади. Я думаю, глядачі подякують, що ви таке пережили, приходите, нагадуєте нам, як насправді все це було і що таке війна.

- Ви знаєте, один момент те, що забулося взагалі. Хлопців ще багато в полоні з Маріупольського гарнізону, дуже-дуже багато. А населення місцеве, наше, вони думають, що всіх звільнили. Маріупольський гарнізон, відсотків 70-80 ще перебувають у полоні.

- Що з ними — не знаєте?

- Деяких ми знаємо місце перебування, але про стан здоров’я ми не знаємо, і ці люди там вже два роки. А були й такі, що в березні потрапляли в полон на позиціях, хтось у квітні.

- Ви теж побували в полоні, з "Азовсталі" ви вийшли і теж опинилися в полоні. Скільки часу ви там провели?

- Я був півтора місяця. Взагалі-то я не розраховував, що мене так швидко поміняють, тому що я офіцер. Але, як виявилось, такі як я, люди з ампутаціями, їм були нецікаві, і от у перший обмін потрапили 100 людей тяжко поранених, які перебували в інших лікарняних закладах Донецька, Луганська, і 22 особи — з Оленівки, з них 16 з ампутаціями. Перший обмін, вони всіх, хто в Оленівці був з ампутаціями, всіх віддали, вони нас називали "вечные трехсотные". Тобто людина, яка вже не стане в стрій для ведення бойових дій і яка для них не цікава.

- Казали в полоні, вот, "за что ты воевал"?

- Конечно.

- Яке ставлення було загалом?

- Таке, двояке. Той період, що ми були, перші півтора чи два місяці, відчуття таке було, що їх стримували, команди не було. Так, моральне приниження було.

- Це якісь висловлювання?

- Висловлювання, щоранкові гімни російської федерації, потім таке, моральне приниження — ви там всьо. Намагалися довести, що ми своїй країні не потрібні, от все, ми там вже Київ взяли, все взяли, а ви тут "отработанный материал", за що ви воювали, своїй країні не потрібні. Коли тобі це постійно повторюють, воно також дає своє... На той період з тими хлопцями, що я був, вони не вірили в це. Але ж якщо тобі упродовж двох років таке повторюють, то не факт, що ти не повіриш у це.

- Це ви говорите про тих, хто зараз перебуває в полоні?

- Так. Якщо тобі протягом двох років повторюють і тебе два роки не обмінюють, то ти починаєш вірити. Коли ти потрібен був, тоді так, ти працював, а потім все, ти відпрацьований матеріал. То люди вже, це суто моя думка, не всі такі морально стійкі. І навіть морально стійкі... поламати можна кого завгодно.

ЗВІЛЬНЕННЯ З ПОЛОНУ

- Ви пам’ятаєте, як ви зустрілися зі своєю родиною?

- Так.

- З дітьми. Які були у вас відчуття?

- Перше — страх. Страх як приймуть, як на це відреагують діти. Дружина підтримала, не переживай, все буде добре, з усім справимося разом.

- А з дітьми?

- Знову ж таки дружина в мене молодець, я їй вдячний на всіх етапах свого життя, вона мене підтримує, вона допомагає і думаю, вона підготувала дітей. Так, трохи слізки були, буквально 5-10 хвилин, а потім нормальна бесіда. Старший нічого не казав, а доця менша за ручку бралась, вона була в бинті, але нічого не запитувала, просто так за ручку — не боляче? Кажу: ні, все нормально. А потім, коли вони їхали, сівши в машину доця в дружини запитала: "Мамо, а коли папі ручку зроблять?"

ПРО ЗЛОЧИНИ РОСІЯН

- Чи були якісь такі умови, за яких ви б могли пробачити росіянам?

- Ні, взагалі. Ви що? Коли йде тотальне знищення цивільного й нецивільного населення. Коли ти їдеш містом, а замість дерев зліва-справа лежать накриті тіла, по всій вулиці, тому що спочатку була інформація, що їх будуть забирати і десь вивозити. А потім пішло потепління, почали просто у дворах масові братські могили робити і ховати. Як таке можна забути, пробачити?

Один водій, чого його переклинило, вийшов на вулицю і ночував у машині, яка стояла в ангарі, а вночі було два прильоти з літака, там така вирва була, капець. Ми прийшли, я дивлюсь, чогось бракує, а потім мені доходить, що двох ангарів просто немає, підходимо ближче — від машини залишився лише низ, сама рама. А він в кабіні спав, і нічого не знайшли взагалі.

- Страшне.

- От такі історії в пам’яті на все життя і найцікавіше — до дрібних деталей. Деякі моменти ти постійно перед собою бачиш, ти їх прокручуєш, ти їх пам’ятаєш і не виходить з голови. Це тобі вже на все життя. Так, день, коли я зазнав поранення, я пам’ятаю майже погодинно.