У туалет ходив у пакети, одяг та бронежилет не знімав, їжу доставляв дрон: 22 дні в оточенні під Покровськом.

Ікона не падала

Не можу сказати, що я прямо рвався на фронт, але для себе вирішив: дадуть повістку — піду. Її отримав у травні 2024 року. Після навчання потрапив у зенітну ракетну бригаду: три місяці захищав небо столиці.

У листопаді мене і ще кількох побратимів перевели в піхотні підрозділи Сухопутних військ. Так я потрапив у 32 бригаду. У роті зі мною виявилося ще двоє людей, з якими я раніше служив. Приєдналися хлопці і з інших тилових частин. Місяць ми тренувалися на полігоні, пройшли бойове злагодження, яке пізніше врятувало всім нам життя: ми добре вивчили, хто на що здатний. Я, наприклад, добре орієнтуюсь на місцевості, хтось точно стріляє.

І ось наше перше бойове завдання вже як піхотинців — безпосереднє зіткнення з противником. 7 грудня ми вийшли на позицію в село, що в кількох кілометрах від Покровська. Місцеві вже евакуювалися. Ми повинні були засісти в певному будинку, спостерігати і повідомляти про ворогів, які, наступаючи, просувалися малими групами і окупували частину села. Також — не допустити захоплення нашої позиції і стримати їх, не даючи просуватися.

Ми знали, що будемо там тижні два, тому добре підготувалися. Взяли на шістьох 40 сухпайків, це близько 80 кілограмів, кожен по упаковці води, в рюкзаки поклали «снікери», сухі ковбаски. А ще зброю, бронежилети, магазини з патронами. Це все треба було донести. Вигрузили нас на зупинці неподалік від нашого будинку.

Зайти навантаженими, як верблюди, в будинок ми не могли: раптом там вороги затаїлися. Як тоді відстрілюватися? Тому вирішили спочатку розвідати. Продукти залишили на зупинці. І так сталося, що за ними вже не вдалося повернутися. Через три дні вони зникли.

Нам пощастило: в будинку нікого не виявилося. Це був колишній барак, там раніше жило кілька сімей, кожна мала свій вхід. У тій квартирі, де поселилися ми, очевидно, жила літня сім’я, про що свідчила застаріла радянська меблі, одяг. Десь траплялися фото дітей і онуків.

Цікаво, що на шафі стояла ікона. За весь час, коли йшли бої навколо, в кімнату до нас залітали гранати, один з двох виходів розбило вщент разом з дверима, знесло шиферну дах. Залишилося тільки перекриття, через яке просочувався дощ. А ікона не падала.

Без вагань натискаєш на спуск

Цей будинок вибрали як спостережний пункт через його розташування. З вікон проглядалися дві вулиці, стадіон і перехрестя. Завдання полягало в контролі місцевості, і якщо ворог далеко — повідомляти про нього, тоді по ним працювала військова артилерія та міномети. Якщо близько — можна ліквідувати, що ми і робили.

В селі, окрім нашої, були й інші українські позиції, десь через кожні 200 метрів.

З місцевих ми бачили одну бабусю на четвертий день, яка з візком прямувала на вихід з села. По вулицях періодично ходили якісь чоловіки. Думали, переодягнені в цивільне росіяни розвідали, де наші позиції. Ми помітили, що і вони, і противники в військовій формі заходили в один і той же будинок.

Дня три кацапи не знали, що ми є, і наївно думалося, що якось переживемо. А потім їх ставало все більше і більше. Вони дізналися про нас і все частіше намагалися знищити.

Ми навіть визначили певний розпорядок, як вони працюють. На світанку обстрілюють, о 7 ранку активно переміщуються по селу, з 8 до 10 працюють мінометом. Потім годин до двох дня намагалися нас штурмувати.

Якби це була Друга світова війна, то вони б закидали нас гранатами або штурмували, поки ми не здалися. Але специфіка нинішньої війни в тому, що є багато дронів. Тому вороги наскакували на п’ять хвилин: знали, що ми передамо по рації, прилетить дрон і покошмарить їх.

Після штурмів кілька годин стріляли з чогось крупнокаліберного. Тоді знову штурмували. Затихало все це десь о 5 вечора. Тоді ми відпочивали. Ну як: чергували. Два години спиш, два години на посту. Вночі спостереження велося, по суті, на слух. Навколо на землі багато уламків з шиферу. Чуєш, що хтось йде, повідомляєш, прилітає дрон, розвідка. Коли була моя черга спати, я відключився відразу. Організм швидко включається в такий режим: спи вночі, тому що цілий день стояти біля вікна.

Ми відразу приготували собі укриття: у дерев’яному підлозі випиляли отвір, щоб можна було залізти. Закопалися і прорили траншею до фундаменту. Планували зробити підкоп, щоб організувати запасний вихід. Але земля на Донбасі копається погано. Лопата тим більше саперна, не бере, треба кирка. Наповнили мішки землею і заклали вікна, які ззовні були забиті дошками.

Коли через кілька днів від вибуху нам винесло вхідні двері і шматок стіни, такими ж мішками забарикадували коридор. Так можна уберегтися від стрілецької зброї, гранат, осколків, тих же FPV. Сантиметрів 20 залишили зверху, щоб відстрілюватися і викидати свої гранати — влаштували непогану вогневу позицію.

Наверх накинули якусь темну одежу, тому що мішки білі, будівельні — добре світяться. Вночі виходили до мертвих противників, яких ми зачистили, забирали у них зброю, павербанки і броню. Її клали на ті ж мішки для кращого захисту.

За ці 22 дні ми знищили близько 40 ворогів зі стрілецької зброї. Плюс-мінус, точно не рахували.

Когось додатково знищили по нашій наводці дронами. Там багато тіл валялося. Я намагався не заглядати в обличчя. На війні не думаєш: людина — не людина. Ця гидота йде на тебе, хоче вбити, і ти без вагань натискаєш на спуск. Я особливо не цілився — намагався в напрямку ворога випустити якомога більше куль.

Патронів нам вистачало: якщо я заходив на позицію з чотир