Колискова під час війни: мама втратила одного сина й чекає на повернення іншого з полону.

Ще поки був живий, написав: «Дякую, мамо, що виростила нас справжніми українцями». А вона йому: «Богданчику, це не я». — «Ні, мамо, ти».

І вона задумалася: якісь насіння вона посіяла їм у душу. Говорили тільки українською, колядували, варили кутю, фарбували яйця на Пасху, ходили до церкви — все вони разом, всі разом. І не помітили, як колискові про «прилетілих люль» і «котиків» Богдан уже співає своєму синові.

«Так, напевно, зароджується українство», — говорить 49-річна Тетяна Демчук з Хмельницького.

Про неї та її героїчних синів цей текст.

Все добре, мам

«Мій дідусь воював у Другій світовій, був таким мудрим, врівноваженим чоловіком, я безмежно його любила. Мій тато і Богданчик дуже схожі на нього. І на фото — одне обличчя, і характер: любили допомогти комусь, не задумуючись, буде чи їм вдячність. Не чорнили все навколо себе, а навпаки намагалися освітити. Сміялися, жартували і пили це життя великими пригоршнями», — розповідає жінка.

Вона сама поставила на ноги двох синів і доньку. Виросли працелюбними: у селі ж. І копали, і спали, і гребли, і рубали. Хлопці свою молодшу сестричку Дашу балували. Стояли один за одного горою.

«Я була так щаслива, що змогла виховати самодостатніх, дорослих чоловіків, які не ховаються за маминими або жіночими спідницями. Вони виросли гідними людьми, здатними на вчинки, на турботу про інших. Їм не хотілося жити, нічого не роблячи, для себе. Вони вміли огортати любов'ю. Богданчик, вже побувавши на передовій, відчувши всі втрати, став ще більше цінувати дім і сім'ю. Його дружина і син Міша були за ним, як за кам'яною стіною, бо вважав їх найдорогоціннішим скарбом. Почав мене називати „мамулечка“, чого не робив у дитинстві», — Тетяна на мить усміхається.

Обидва пішли служити в «Азов». Старший — у 2015-му, молодший трохи пізніше. Нічого про війну, страхи і втрати не розповідали: мовляв, все добре, чим менше, мамо, будеш знати, тим краще спати. Вона ж намагалася підтримати розмовами про мирне, спокійне життя.

Буяла весна 2022 року. Продовжувалося сраження за Маріуполь. Мама писала синам на «Азовсталь», що вдома розпустилися тюльпани і вже відцвітають абрикоси.

30 квітня їй подзвонив Олег: «Мамо, Богданчика з нами більше немає». І заплакав. Вона погано чула, перепитувала, але вже наливалося холодним оловом серце: прийшла біда. Поряд стояла невістка, якраз збиралася на прогулянку з п’ятирічним Михайликом. «Що сталося? Що сталося?» — бліділа на очах. — «Богданчика більше немає з нами. Ідіть, Надя, гуляти», — сказала в пустоту Тетяна.

«Не мали ми права плакати, не мали права кричати, тому що з одного боку — мій онук, ще зовсім дитина, з іншого — моя донька, якій 13. Що сталося б з їх психічним здоров'ям? І пішли вони на вулицю, а я — мити ванну. І мила її своїми сльозами», — згадує цей страшний день мама.

Вони тоді тимчасово жили в гуртожитку, всі в одній кімнаті, у Хмельницькому. Навколо люди. Голосити немає де. І жінка чекала, коли рідні заснуть, і давала волю сльозам.

Богдан Демчук загинув на завданні 29 квітня: в госпіталь на «Азовсталь» потрібно було доставити генератор. Вісім бійців поїхали його шукати. Уже на зворотному шляху їх «газельку» накрило. В перший приліт хлопців контузило, в другий — осколок Богдану перерізав шию.

Через кілька днів йому мало б виповнитися 27.

Моя душа в полоні

В Шаровці в Хмельницькій області, де жили брати, їх звали «вогниками». Спочатку «димками», тому що Демчуки. Але потім односельці розгляділи, що ці непосидючі, запальні, живі хлопці — вогники! Їхню маму так і записала в телефоні місцева дружина священника — «мама вогників».

І для служби в «Азові» Богдан, недовго думаючи, вибрав позивний Вогник, молодший на три роки Олег став Віщим.

Він захищав Маріуполь, вийшов у полон з «Азовсталі» в травні 2022-го. Успів написати в соцмережах: «Все буде 4.5.0».

«Олежка, хоч і худий, змучений, але не мав тоді жодної подряпини, йшов своїми ногами, цілий, — зітхає мама, — а поранений він у колонії Єленівки. Він був якраз у тому бараці, де стався теракт. Собраття посадили його на стільчик і винесли, тому що сам би з приміщення вогні не вийшов. Від вибуху йому роздробило стегнову кістку і вирвало м'язи на обох ікрах».

Жінка по крихтах вишукувала інформацію про сина. Знає, що після Єленівки його разом з іншими пораненими направили в Донецький госпіталь. Там полікували рани. Розмозжену кістку не складали, мовляв, колись тебе прооперують, як додому повернешся. І вона одного разу зрослася. Зараз одне коліно у 26-річного хлопця не згинається, і ходить він з паличкою.

За останніми відомостями, а їм вже півроку, знаходиться Олег у місті Кудимкар. Це Пермський край, Росія. Від Києва близько 2000 км. А знає про це його мама від бійців, яких повертають з полону.

«Ні Червоний Хрест, ні інша міжнародна організація не мають доступу до наших військовополонених. А вони хоч і в пеклі там, але намагаються більше дізнатися один про одного і привезти в Україну якусь вісточку. Як тільки опиняються вдома, самі знаходять родичів. Мені