«Іноді так дратують, що хочеться на фронт». Працівник ТЦК про службу на передовій та в тилу.

За його словами, сьогодні працівників центрів комплектування звинувачують у недоліках мобілізаційної політики. Їх сприймають як хитрунів, які знайшли собі в тилу комфортні посади, а воювати відправляють інших. У той час як більшість з них пройшли війну і мають право не ховати очі від військовозобов'язаних та їхніх сімей.

Ми розмовляємо з Олександром про його війну, роботу в ТЦК, про беззахисність його колег перед агресією співгромадян і диверсіями ворогів.

Зник безвісти?

Олександру — 39 років. У свій час він закінчив Луганський університет внутрішніх справ, працював слідчим. Але в 2016 році вирішив змінити своє життя — підписав контракт з Збройними силами України. Три роки служив у 181 окремому батальйоні матеріального забезпечення.

«Моя посада була — оператор-навідник взводу охорони. Ми супроводжували вантажі в зону АТО: боєприпаси, медикаменти, продукти, обладнання — все, що необхідно бійцям для виконання бойових задач. Були й багатомісячні відрядження в зону АТО в Донецькій області. Пам'ятаю, як у Володарську на нас так косо дивилися місцеві жителі, що ми по одному й не ходили. Місцеві жінки про своїх чоловіків говорили: “воює”. Спроси де, відповідь буде: “На тій стороні”», — згадує Саша.

У 2019 році його перевели служити в військкомат Емільчинського району Житомирської області. А в листопаді 2023 року він став головним сержантом роти 407 окремого стрілецького батальйону і менше ніж через тиждень опинився в Авдіївці. Перед цим бойове навчання на полігоні боєць Бондарчук проходив лише в 2016 році.

«Але у мене був досвід АТО, і курсантом університету жив у казармах, проходив спецпідготовку — вважаєте, був готовий до бою», — сміється Саша.

Десь місяць він воював в районі авдіївських дач — військові оглядачі тоді говорили, що наші бійці повинні не пропустити росіян далі цих дач, щоб не відкрити їм шлях у центр Авдіївки. Ось Саша з хлопцями і не пропускав. Потім контузія, госпіталь, після знову бої на Авдіївському коксохімі.

Одного разу довго не виходив на зв'язок, дружина почала дзвонити командирам. Їй відповіли, що інформації про Олександра немає.

«Ми були прикріплені до 110 бригади, чужого для неї підрозділу, там на нас не дуже й увагу звертали. А обстановка така, що в бригаді не дуже-то орієнтувалися, хто на яку позицію зайшов. Зв'язку не було, дружина дуже переживала. Уявіть: саме в цей час її брат в комі після важкого поранення в госпіталі був, і тут від мене ніякої звістки. Коли вдалося вийти до своїх, я їй подзвонив, це 8 січня якраз було, у 2024 році. І в цей день помер брат. Такі збіги… Я після виходу свої речі знайшов у старшини — мій рюкзак лежав у купі з рюкзаками двохсотих. Витягнув його, обтрусив — і далі війна», — розповідає Саша.

Тричі двохсотий

Кажуть, люди, яких помилково вважали загиблими, будуть жити довго. Саша повинен прожити дуже довго, адже його тричі вважали загиблим.

Вперше — в Авдіївці. Їх було четверо на позиції. Один боєць піднявся на другий поверх будівлі, Саша з двома побратимами залишився внизу. Під час бою почув на другому поверсі перестрілку, крики росіян, подумав, що побратим, який там був, загинув. Тоді ж був убитий і товариш поруч. Олександр доповів, що в групі двоє загиблих. А тим часом побратим з другого поверху дивом вибрався, добрався до умовної точки збору і доповів, що Саша і хлопці, які були з ним, загинули.

Два інших випадки сталися вже на Покровському напрямку, куди Олександра перевели після Авдіївки бійцем 110 бригади. Добропілля, Мирноград, Александровка — бої, втрати і знову бої, коли на позиції в ролі бійців виходять вже й ротні, і взводні — бо більше нікому виходити і тримати ці позиції. А коли приходило поповнення, то, за словами Саші, часто не встигали навіть з цими бійцями познайомитися, як вони йшли в мінус. І тоді в доповіді командирам називали загиблих за позивними — щоб десь там уже в штабі розбиралися, хто загинув і звідки він. Так втрачали побратимів, навіть не знаючи, кого ж поруч із тобою вбили.

«Під Александровкою був момент, коли я знайшов собі укриття за пнем — потім розгледів, що він трухлявий такий, ненадійний. А в кількох метрах від мене — дерева, там більш-менш можна було сховатися. І як тільки я переповз, як у мій пень прилетело, а на місці, де я сидів, — яма. І старший по рації передає, що я двохсотий. Я був на відстані десь п’яти метрів від своїх, але вони мене не могли розгледіти — там уже все навколо було так перебито і перепахано снарядами, що визначити, де хто, можна було тільки за голосом. А хлопці побачили яму і подумали, що вже нікому голос подавати», — згадує Олександр.

В третій раз прилетіла саме в те місце, де лежав рюкзак Олександра, з якого він за мить до того діставав боєкомплект і сигарети:

«БК в окопі засипало землею. Якщо його зарядити, то заклинює автомат. Тому я пішов до рюкзака. Це взагалі смішно трохи було: через вибух у мене і у взводного розірвало барабанні перетинки, ми нічого не чуємо, тільки жестами спілкуємося. Ну після прильоту по моєму рюкзаку взводний мені жестами показав, хто я такий».

Бої під Александровкою Саша буде пам’ятати, скільки буде жити. І до того у нього було багато контузій, але не таких вбивчих. У нього з взводним була позиція на перехресті двох посадок, росіяни їх штурмували по 5-7 разів на день, і в якийсь момент, за словами Саші, почали так бити по позиції мінометами і скиданнями з дронів, що дерева падали.

«Там уже не можна було розібрати, чим нас обстр