Острівець стабільності

Скільки разів кожен з нас поховав себе? Скільки разів кожен з нас помирав в думках? Скільки разів кожен з нас прийняв цю боротьбу і вже не уявляє іншої долі для себе. Або відстояти державність, націю, а потім вже територію. Або померти. Скільки разів кожен з нас думав: «Це моя доля, я її не обирав , але прийняв. І я не хочу передавати цю війну у спадок своїм дітям».

Скільки разів кожен з нас подумав: «Нехай діти їдуть в іншу країну, а я… А я маю померти на цій землі, в якій лежать мої закатовані цивільні друзі, або мої побратими».

Ми чіпляємось один за одного. Наші долі вже багато разів переплелись. Кожен з нас знаходить свій острівець стабільності в людині, яка, як тобі здається, знає рецепт, як вижити в цій війні як фізично, так і психологічно.

Хтось дивиться на мене, на когось рівняюсь я.

Але, коли мене накриває цунамі розпачі. Коли попереду ти бачиш темну ніч, і немає жодного вогника. І ти не знаєш куди і як йти. Ти не знаєш, те що ти робиш правильно чи ні. Має сенс чи ні. Ти відчуваєш себе, як випалена вщент земля. І тоді вже ти намагаєшся знайти того, хто покаже в яку сторону йти до твого острівця стабільності. Ти його знаходиш, тобі трохи легше, ти починаєш відчувати, що ти дихаєш. Але. Ти дивишся навколо, і бачиш інших людей, які в пітьмі шукають свій острівець. І вже ти їм вказуєш дорогу.

Хоч на пʼять хвилин, хоч на хвилину, хоч вдихнути, нарешті, повні груди повітря, та розправити плечі, на яких лежить твоє особисте, те, що пережив ти. Я замислилась. Одинадцятий рік в моєму житті війна. Чи мене питали при народженні, хочу я цього чи ні? Чи обирала я собі такий шлях? Чи зможу я його подолати?

І ось. Пʼять хвилин на своєму острівці я посиділа. А далі. Далі допомагати іншим, бо треба. Бо для когось я і є, острівець стабільності.